Минулого тижня на ресурсах Національної асоціації поліграфологів України (НАПУ), організації-фантому, що не має жодної власної колективної фотографії та намагається довести своє існування, демонструючи фотографію з конференції членів Всеукраїнської асоціації поліграфологів (ВАП), з’явився черговий відеозапис. Головним героєм залишилася я – Тетяна Морозова. А от головними діючими особами на цей разу була «інтелектуальна та педагогічна міць» НАПУ: керівник навчального центру Євген Пучков і викладач курсів поліграфологів, заступник голови НАПУ Дмитро Попов.
Нагадаємо, курси поліграфологів НАПУ та «Ведмідь, Іщук і партнери» єдині, де по нині навчають слухачів працювати на забороненому російському програмному забезпеченню «Шериф» (ПОСИЛАННЯ).
Перше, що кинулося в очі при перегляді відео, це те, що бесіда педагогів із курсів поліграфологів НАПУ велася на фоні стіни у кольорах перевернутого українського прапору…

Результатом «фахової дискусії» став вражаючий за своєю ґрунтовністю та глибиною висновок: «Методика виявлення прихованої інформації Тетяни Морозової – це адаптація методики пошуку піку напруги».
Можна було б щиро порадіти за особисту інтелектуальну перемогу пана Дмитра Попова, зокрема за те, що йому нарешті, через 6 років після закінчення курсів поліграфологів, наявності підручника «Поліграфологія», який вийшов друком у той же рік, що він закінчив курси (Морозова Т.Р., 2019 р., 476 с.), монографії «Методика виявлення прихованої інформації» (Морозова Т.Р., 2023 р., 472 с.) вдалося усвідомити, що МВПІ є адаптованою. Врешті-решт у кожного свій темп обробки та сприйняття інформації, нехай довго доходило, але ж зрозумів – і добре.
Втім, є й інша версія цього «методологічного пошуку та знахідки»: несамовите відпрацювання паном Дмитром Поповим 30 срібників від «Ведмідь, Ішук та партнери», яке він намагається подати спільноті як прозріння.
До речі, мені поставлять логічне запитання, чому я пишу, що пан Дмитро Попов закінчив курси поліграфологів 6, а не 9 років тому, тобто у 2019 р., а не в 2016 р., як це зазначено на всіх ресурсах НАПУ? Та тому, що він насправді навчався на курсах поліграфологів у 2019 р., а оці 3 зайві роки накинув собі, заявивши, що протягом них працював «оператором поліграфа» у Володимира Ведмідя та Ігоря Іщука…
За будь-яких обставин, згідно із існуючими академічними традиціями, вважаю за доцільне відповісти мовою фактів, спираючись на опубліковані наукові праці. Тим більше, що і мій підручник, і моя монографія відповідно до існуючих вимог є у бібліотеках України, завдяки чому всі зацікавлені мають можливість пересвідчитися, що наведені нижче скріншоти зроблені саме із них.

Скріншот №1: стор. 200 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія»:

У принципі, цим скріншотом підручника можна було б і завершити обговорення «методологічної дискусії НАПУ»: МВПІ чітко та однозначно вказана у підручнику «Поліграфологія» як адаптована, а не авторська; початок використання МВПІ в Україні датовано 1998 р., тобто за 5 років до того, як Тетяна Морозова стала поліграфологом.
Знову збрехали, знову #НАПУдили, нікого це вже не дивує і т.д.

Однак рівень некомпетентності цих двох «методологів», які беруться за навчання майбутніх українських поліграфологів, настільки глибокий, що обмежитися констатацією факту їхньої чергової очевидної брехні було б неправильно. А тому ми, все-таки, продовжимо і зазначимо наступне:
1) Методика – сукупність взаємозв’язаних способів і прийомів для ефективного проведення будь-якої роботи.
Пане Євген Пучков, по-перше, тести не є методикою, тести входять у методику; по-друге – методика це не лише тести!
Не існує «методики пошуку піку напруги», є тест піку напруги (POT) і пошуковий тест піку напруги (SPOT). POT і SPOT за ідеєю використання схожі із тестами на знання відомого та невідомого рішення МВПІ, але не тотожні із ними. Самовільно змінювати POT і SPOT при збереженні назв цих тестів – неприпустимо, так в науковому світі не прийнято. Використовувати неадаптовані POT і SPOT в МВПІ – неможливо через порушення її методичних вимог (яких саме – вивчайте, аналізуйте самі, підказувати не буду).
2) Із чим можна беззастережно погодитися, так це із наступними словами Дмитра Попова (цитую): «Можна сказати, що я дійсно викладаю на курсах методику виявлення прихованої інформації, яка є розповсюдженою на теренах України».
Дуже вірно використано «можна сказати», адже судячи із того, що Дмитро Попов говорить далі, стає очевидним, що він викладає на курсах НАПУ не МВПІ, а щось своє, причому ніде не опубліковане. Принаймні, нам не вдалося знайти у доступних джерелах жодної наукової праці з поліграфології авторства Дмитра Попова.
3) Пане Євген Пучков, в академічному середовищі, на долучення до якого ви спочатку претендували як керівник навчального центру, а тепер ще й як методолог, не прийнято називати відомих науковців і практиків по-панібратському, лише за прізвищем, як це робите ви: «Ларсон», «Кіллер».
І, до речі, прізвище Леонарда Кілера пишеться із одним «л», а не двома…
4) На слова Дмитра Попова: «І взагалі я зрозумів наступне, що методика виявлення прихованої інформації, ще раз, практична, дуже гарна методика, але вона не є такою, яка народилася на теренах України», відповім скріншотами із підручника, який є у нього, нагадую, є вже 6 років, із 2019 року:

Скріншот №2: стор. 233 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо одного із трьох тестів МВПІ – тесту на знання невідомого рішення:

У підручнику далі по тексту також згадується внесок відомого криміналіста Чезаре Ломброзо у розвиток тесту на знання невідомого рішення; те, яку роль цей тест відіграв у викритті радянського розвідника Рудольфа Абеля (Вільяма Фішера); те, як його використовували американські військові поліграфологи при тестуваннях полонених в’єтнамців.

Скріншот №3: стор. 241 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо тесту на знання відомого рішення:

Скріншот №4: стор. 242 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо тесту піку напруги Леонарда Кілера:

Скріншот №5: стор. 243 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо батарей із тестів на знання відомого рішення Девіда Ліккена:

Скріншот №6: стор. 244 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо внеску у розвиток тесту на знання відомого рішення краснодарської школи:

Скріншоти №7-8: стор. 244-245 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» щодо третього, останнього тесту МВПІ – тесту перевірки версій:

5) Слова Дмитра Попова: «Більш того, Тетяна Морозова до цього, до виникнення цієї методики, вона, на мій погляд, не має відношення».
Пане Дмитро Попов, скажу більше – я у жодній зі своїх наукових праць, у жодному своєму виступі, на жодній із проведених лекцій і занять, не написала і не сказала, що створила чи винайшла МВПІ.
Ви спочатку самі вигадали та приписали мені авторство методики, згодом кинулися несамовито розвінчувати вигадане вами ж, а тепер публічно ділитеся своїм «особистим прозрінням» з іншими.
Це вже схоже на боротьбу нанайських хлопчиків. Є такий естрадний номер: артист одягає спеціальний костюм, на який прикріплені дві іграшкові голови і перехрещені руки. На ногах і руках у нього нанайські чоботи. Рухаючись, артист створює у глядачів ілюзію, що відбувається жорстока боротьба.
Ну не личить випускнику військового училища бути паяцом: будьте переконливі у своєму “праведному прозрінні” та нарешті покарайте ту свою другу особистість, яка підступно ввела вас в оману і сказала вам, що Тетяна Морозова десь стверджувала, що створила МВПІ. Можете тій другій особистості навіть відверто надавати біля дзеркала запотиличників.
6) Слова Дмитра Попова: «На курсах вона нам цього не давала. Хоча в монографії частково це є. Ця методика народилася в 30-х роках 20-го століття в США фахівець з цікавим прізвищем Кіллер, він виявив і сформував такий тест пошуку піка напруги і невідомого рішення, він його називав дослідженням такого типу, і відомого рішення. І вони за структурою дивним чином збігаються з методикою виявлення прихованої інформацій. Але це було майже сторіччя тому. Приховувати це неможливо. Чому? Тому що це є в будь-яких джерелах».
Якщо пану Дмитру Попову якимось чином вдалося не почути щось на лекції, якщо він не запам’ятав чи не занотував лекцію – у нього вже 6 років як є підручник «Поліграфологія» (2019 р.), у якому Леонард Кілер згадується 17 разів, Джон Ларсон – 11 разів, Девід Ліккен – 5 разів (перевірила за допомогою пошуку).
Відтак повторю і для Дмитра Попова – Леонард Кілер пишеться з одним «л».
Стосовно монографії «Методика виявлення прихованої інформації» (2023 р.): там Леонард Кілер згадується 3 рази, Джон Ларсон – 2 рази, Девід Ліккен – 4 рази.
Таким чином, Дмитро Попов просто підло оббрехав людину, у якої вчився: це не емоції, це очевидний факт, у якому може переконатися будь-хто завдяки скріншотам, наведеним вище.
7) Пане Дмитро Попов, МВПІ ніхто не адаптував до радянських умов хоча б тому, що цю методику привезли з Польщі практично перед розвалом СРСР. Соромно не знати історії методики, яку ви взялися викладати.
8) Слова Дмитра Попова: «Мені дивно тільки одне, те що вона цурається того, що вона навчалася в Росії. Ну, якщо я навчався в Радянському Союзі, я пишаюся цим. Я не пишаюсь самим Радянським Союзом, але я пишаюсь цим рівнем навчання. Якщо Тетяну Морозову так гарно навчили в росії тоді дружній до України, чому б ні. Але це не згадується. Або це чомусь так подається абстрактно».
Чим пишається пан Дмитро Попов мені абсолютно не цікаво. Я особисто навчалася на тимчасово окупованих територіях, відповідно до тексту славеня України, у якому наші терени визначені від Сяну до Дону, ось на тій вулиці, що вказана знизу:

Чого б не намагався досягти тими своїми словами Дмитро Попов, в основі їхній знову відверта брехня. По-перше, я завжди розповідаю на заняттях, де навчалася. По-друге, я неодноразово розповідала про це в різних інтерв’ю, одне із яких «Поліграф дискредитують, коли роблять із нього моральну дубинку» було із Юрієм Бутусовим і вийшло у «Цензор.нет» у 2016 р.:

9) Слова Дмитра Попова «До речі, я дуже сперечався зі своїм вчителем щодо методики виявлення прихованої інформації».
У цьому місці мені згадався епізод із фільму «Собаче серце», коли професор Преображенський питає у Шарікова, з ким же він не згоден після прочитаної літератури: з Енгельсом чи Каутським? На що Шаріков гордо, як справжній методолог, відповідає: «Із обома!».
По-перше, якщо на думку Дмитра Попова його вчитель – це я, то зі мною він не мав жодних методичних дискусій. Справа у тому, що я принципово не веду теоретичних дискусій за надуманими ситуаціями. Істина конкретна і підтверджується фактами, хочеш дискутувати – будь ласка покажи фабулу, поліграми і тести. За межами навчання на курсах поліграфологів у 2019 р. я ніколи не бачила жодного тестового опитувальника Дмитра Попова. До речі, він також ніколи не проходив у мене курси підвищення кваліфікації. Як він працював без них – мені невідомо та незрозуміло, але я точно знаю, що економія на курсах підвищення кваліфікації завжди вилазить боком…
По-друге, я не вважаю Дмитра Попова своїм учнем. Він дійсно вчився у мене, але моїм учнем не став, бо учень – це не просто людина, яка сиділа на заняттях, це той, хто близький із вчителем за цінностями та мораллю.

10) Слова Дмитра Попова: «А є такий тест, Тетяна Морозова говорить, що це вона винайшла, це тест перевірки версії» – відверта брехня, пересвідчитися у цьому можна завдяки наведеному вище скріншоту №7 з підручника.

Продовження слів Дмитра Попова: «Насправді, це тест на знання невідомого рішення, тому що по структурі він точно такий же. Тобто, нульове питання, перші нейтральні, і все інше значуще. Але останнім питанням йде версія респондента». Знову відверта брехня.

Скріншот № 9: стор. 244 підручника Морозової Т.Р. «Поліграфологія» у відношенні наповнення тесту перевірки версій:

11) Слова Дмитра Попова «версія респондента передбачає відповідь «так». Ми вивчили щодо психофізіології, що когнітивний дисонанс – це незгода підсвідомості з тим, що говорить респондент, і на основі цього з’являються фізіологічні показники, які знімає поліграф, і ми можемо констатувати, чи він бреше чи ні. З когнітивним дисонансом, відповідь «так» дуже погано співпрацює».
Тут уже мені хочеться відповісти словами професора Преображенського із «Собачого серця»: «Господи, звідки ви всі лізете?!». Бо радити Дмитру Попову прочитати ще раз розділ 2.2 «Природа виникнення фізіологічної реакції у відповідь на стимули тестів МВПІ» і передивитися наведені там поліграми (сторінки 96-119 монографії «Методика виявлення прихованої інформації») – вже очевидно, що не має жодного сенсу.
Втім, відносно відповіді «так» він може подискутувати зі своїм вчителем і керівником Володимиром Ведмідьом, якому ця відповідь дуже навіть подобається. Не зрозуміло, правда, у тесті якого формату та якої методики, але подобається.
Ось свіжий приклад питання і висновку за ним Володимира Ведмідя на тестуванні для телевізійного шоу: «Ви були б готові зайнятися сексом за новий автомобіль? За «Мазераті»? Дівчина відповідає – «так». Володимир Ведмідь підсумовує: «Відповідь «так» і це – правда!».

Загалом, з огляду на наведене вище, вся ця історія із викладанням Дмитром Поповим МВПІ на курсах НАПУ, дуже нагадує старий одеський анекдот про Енріко Карузо: сидять два старих одесита на лавочці і розмовляють про високе мистецтво. Один каже: «Той ваш Карузо повний нікчема, і фальшивить, і картавить!». Інший запитує: «Як, ви чули самого Карузо?!». «Ні, але мені наспівав Рабінович!».